Сергію Єфремову -145!
Сергій Єфремов - один із найвідоміших істориків української літератури ХХ століття. Його "Історія українського письменства" тільки за життя вченого виходила чотири рази. Після арешту і знищення його за сфабрикованою справою СВУ (Спілка Визволення України) її перевидано було тільки в українській діаспорі, а на материковій Україні підготовлено її видання тільки 1966 року (ВЦ "Феміна", пізніше "Академія).
СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ПРО СВОЮ «МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ»
Більшість літ своїх Сергій Єфремов – академік і віце-президент ВУАН (Всеукраїнської академії наук) прожив в українській столиці – в Києві. Але періодично в його пам’яті зринала і «мала Батьківщина» – місце народження: село Пальчик нині Звенигородського району. Тут минало його дитинство, а в його спогадах «Про дні минулі» (зберігалися з 1930 року в архівах ГПУ – НКВС – КДБ і опубліковані лиш 2011 р.) згадуються також ближчі і дальші села та міста, з якими пов’язані родинні стосунки вченого і видатного громадського діяча: Берибіса (Гуляйполе), Кайтанівка, Луківка, Лоташеве, Криві Коліна, Звенигородка, Умань, Шпола та інші.
У Пальчику Сергій Єфремов жив, сказати б, безвиїзно до 10-тирічного віку. Про ті роки він залишив у згаданих спогадах найбільш ліричні описи. Один із них стосується чекання малим Сергійком весняної пори, яка для нього була чи не найбільшим святом дитинства. «Весни я раз у раз чекав з великою нетерплячкою, – писав він уже на схилі літ. – Зимою все-таки доводилось сидіти більше в хаті… І вибігаючи з хати зимою, шукав тих ознак, якими показує себе весна… Сонце встає все раніше, і вже за ним не встигаєш. Біжиш надвір – і там бачиш хвилюючі ознаки: проти хати на городі з-під зчорнілого снігу показалося чорне груддя землі, на сонці вода з стріх капле, блищать-грають у промінні віскряки, що понамерзали за ніч і розпадаються з дзвоном, коли їх зачепити палицею… Чорна земля жадібно п’є запас весняної благодати-вільгости, щоб зродити за кілька день початки розкішного зеленого одягу. Ну, час і пора вирушати до лісу… тепер ми вже напевне знайдемо там досхочу й всякого кольору веселого рясту. Вже й гайвороння здіймає свій пекельний крик у березі й за кілька день укриває верби з понапухалими бруньками і сотнями чорних купок-гнізд. О, буде мені роботи, по цих вербах лазячи, воронячі та сорочі гнізда видираючи…. Буде роботи й матері, по цих подвигах щодня мені одежу латаючи!.. І так хочеться вже роззутись та босими побродити ногами по нашій милій річечці: не перегачена, не спинена, несе вона з шумом та піною брудні води до Тікича, немов змиваючи усе, що за зиму поналипало» (с. 270-271).
Про свій Пальчик Сергій Єфремов згадує і в «Щоденниках», які теж були арештовані радвладою разом із ним у 1929 році, а опубліковані лиш 1997 року. Одного разу – під час подорожі «далеко од Києва» вразив його дивний запах. «Що воно таке? Риюсь у пам’яті... Ага – рижій цвіте. І згадався Пальчик, наш город над річечкою і як ми вибирали той рижій» (с. 133). Іншого разу Агатангел Кримський розповів про своє перебування 1928 року в Звенигородських краях: «...Там кругом вже тепер голод лютує, особливо туди до Херсонщини (мої рідні місця: Пальчик, Старостіна, П’ята Рота тощо)» (675). Ліричний і трагічний записи... Виявляється, вже в 1928 році лютував голод в Україні...
З дитячих літ малому Сергійкові добре запам’яталася в Пальчику батьківська клуня, в якій узимку він спостерігав, як найняті дядьки молотили в тій клуні різне збіжжя, а він сидів у куточку і спостерігав за їхніми ціпами, які гупали об розв’язані снопи жита чи пшениці, та за їхнім (дядьків) вправним молотництвом. Улітку хлопець часто милувався сільськими дівчатами, що квітчалися польовими квітами, а на головах мали часом цілі крамнички різнокольорових стрічок та вінків із теж різнокольорових стружок-папірців та воскових імітацій. Та найбільш хвилюючими для нього були дні, коли додому в Пальчик на якісь свята (переважно на Великдень) мали з’їхатись його старші брати та сестри. А сім’я в них була чималенька – 10 хлопчиків і 3 дівчинки. «З листів ми вже знали, – читаємо в спогадах, – … коли треба було посилати коней до Умані по тих, хто вчився ще в бурсі; і до Шполи, на вокзал по киян – семінаристів та сестер… Вже з обід біжиш, бувало, на вигін “виглядати”… чи не вигулькне з-за поворотки здаля наша пара сірих коників, і коли побачиш, то не знаєш, що краще – дожидатись тут і під’їхати додому чи бігти швидше й сповістити, що вже їдуть. А потім поцілунки, радість вітання, розпитування, оповідання, розпаковування привезеного і – раз у раз якесь неясне розчарування, наче не справдилось те, чого сподівався» (с. 272).
Доля старших братів Сергія планувалася й йому самому. Так само, після 10-тирічного віку його було віддано до Уманської бурси, а потім у Духовне училище, де йому, як сину священика, готували таку ж саму духівничу кар’єру. На якомусь етапі, щоправда, з тієї дороги його звернув Київський університет: замість Духовної академії, Сергій вищу освіту вирішив здобувати на юридичному факультеті університету. Юрист із нього, правда, теж не вийшов, бо перемогла залюбленість у літературу, у філологію, у літературознавство. У батьківській «бібліотеці», яка містилася переважно в сінях на високій поличці в паль
чиківській їхній хаті, суто літературних книг йому не траплялося; там були переважно часописи з релігійним змістом, а до власне літератури, зокрема літератури української, він долучився в часи навчання в університеті та на різних молодіжних зібраннях у київських гуртках чи на квартирі автора духовного гімну України «Боже великий, єдиний» Олександра Кониського. Але й тоді за різних нагод йому згадувалися місця дитинства, особливо дні, коли його, малого, конячками відвозили до Умані, як він сидів закушканим різними вдяганками у кінній бричці і минав разом із кучером Луківку, потім Лотошову, потім Криві Коліна, Тальне й інші села та міста, що траплялися по дорозі до Умані. Із сусідніх з Пальчиком сіл йому згадувалися частенько Берибіса («Гуляйполем» Єфремов не називав його ніколи, а тільки – Берибіса), часом – Бродецьке та Кайтанівка. У святкові – різдв’яні чи великодні – дні він з батьками їздив до тамтешніх священиків у гості, вислуховував їхні розмови про релігійні, а часом і нерелігійні, будні. Найбільше запам’яталися обговорення «поведінки» давнішого берибіського священика Василя Радзимовського. Його призначено було своєрідним старостою в колі окружних священиків, за тодішньою термінологією – «благочинним наблюдающим». У його обов’язки входили стеження за професійним рівнем та ідеологічними настроями священників під час виконання своїх обов’язків, організація заміни їх на час служби, коли хтось із них захворіє, тощо. Як виявлялося, цей «берибіський наблюдающий» був дуже вредним, «однаково залив за шкуру сала і парафіянам своїм здирством, і “сиротам” дріб’язковою причіпливістю, і навіть своїй братії духовенству, бо нісся високо вгору і всім тикав у ніс своїм “благочинством”» (с. 215). Після одного гучного скандалу (Радзимовського побив один із його підлеглих-панотців та скинув зі своєї брички) депутація з мало не всіх священиків округи виїхала до Києва і домоглася в вищого церковного керівництва звільнення Радзимовського з посади «наблюдающего». Водночас тоді ж цій депутації вдалося «придбати» для Пальчика постійного священика – отця Олександра, майбутнього батька Сергія Єфремова. Але це – історія. Із сучасності в пам’яті малого Сергія Олександровича найчастіше зринали постаті дуже суворого, але люблячого батька й дуже хазяйновитої матері («Мати моя була, не скажу – свята, але безперечно, сильна і горда жінка», с. 219). З місцевих селян у пам’яті чомусь найочевидніше виділялися наймити – конюх Василь та домогосподарка Мотря. Їх наймали для домашньої підмоги, бо ж, як не як, у сім’ї було 13 дітей, десять хлопців і три дівчини.
Чомусь Сергій Єфремов не згадує в своїх спогадах «Про дні минулі» Миколу Коваленка. Земляка з Пальчика, поета-самоука, що став згодом відомим як один із авторів модерністського журналу «Українська хата» і навіть наштовхнув Павла Тичину на дуже крилатий поетичний образ. Микола Коваленко у 1912 р. писав: «Але смерть перехитрю я, // Бо зовсім ще не умру я» (Українська хата. Поезії 1909-1914 рр. – К., 1990, с. 86). Через три роки Павло Тичина напише такі рядки: «І як я вмру – не розумію: // Життя моє одвічнеє» (П. Тичина. Зібр. творів. У 12 томах. – К., 1983, т. 1, с. 304). Але це – до слова, як кажуть. Про пальчиківського поета М. Коваленка Сергій Єфремов не згадує, бо його цитовані тут спогади «По дні минулі» доведені лиш до 1907 року, а з Миколою Коваленком він, очевидно, познайомився пізніше. Принаймні, він допоміг йому видати в Києві першу збірку віршів «Під хрестом життя» аж у 1910 році. А через рік її перевидано і у Львові. Збірка пройнята мотивом тяжкого хреста, якого несла підколоніальна Україна протягом багатьох літ, але до розп’яття на тому хресті справа не дійде – переконаний поет Микола Коваленко. У пам’яті ж пальчиківських односельців він залишився хіба що гумористичним чотиривіршем:
В Лотошові чи в Луківці,
А чи, може, в Пальчику,
Раз приснився одній дівці
Табун хлопців на току.
В одній із редакцій цього вірша замість «Лотошови» фігурує «Шостакова». Про це мені принагідно переповідав пальчиківський, а потім Катеринопільський, учитель і поет Яків Івашкевич. Про «живого» Сергія Єфремова в Пальчику сьогодні вже не пам’ятає ніхто. Останній раз про нього згадувала моя вчителька в початкових класах Івашкевич Антоніна Купріянівна. Коли я в 1991 році організував перший публічний вечір пам’яті Сергія Єфремова в Харківському оперному театрі (допомогла з приміщенням малого залу новозбудованого театру тодішня міністерка культури Лариса Хоролець), де його судили як нібито керівника неіснуючої СВУ (Спілки визволення України), а подібний вечір пам’яті проведено було і в Пальчику, де щойно відкрився пам’ятний знак братам Сергієві і Петру Єфремовим (фінансово допоміг на моє прохання тодішній голова Катеринопільської адміністрації Іван Полудень), то вчителька Антоніна Купріянівна сказала на тому вечорі таке: «Пам’ятаю, як мама в далекому моєму дитинстві говорила: “Вчора до нашого батюшки приїжджали хлопці Єфремова – Сергій і Петро. Ночували на погрібнику, від когось переховувались”». Це могло бути в 1918-му чи в 1919-му роках, бо в 1919 і пізніше Сергій Єфремов «переховувався» від радянської влади в селі Дзвонковому під Києвом (там була в нього літня дача), аж поки за рекомендацією Агатангела Кримського (народжений на Волині, але дитинство провів у Звенигородці і став згодом сходознавцем та лінгвістом світового рівня) Сергій Єфремов був обраний академіком ВУАН, а потім – віце-перзидентом академії та жив у Києві аж до арешту в 1929 році.
Обидва брати Єфремови (і Сергій, і Петро) не мають своїх могил (Петро теж, як професор тодішнього Катеринославського університету, репресований по справі СВУ), а з пам’ятного знака в Пальчику сиротливо дивляться на білий світ лише мудрі очі тих хлопців. Згодом цей знак перенесено було на придорожню територію перед в’їздом у село Пальчик, а в прицерковному сквері-цвинтарі (нині – біля сільського Будинку культури) поставлено новіший і краще впорядкований пам’ятний знак самому Сергію Єфремову (фінансово допомагав мені в цьому тодішній голова Катеринопільської ради району Сергій Осадчий), а в сільському Будинку культури обладнано Музей Єфремових (ініціював обладнання тодішній завідувач відділу культури Катеринопільського району Олександр Луцишин). Коли, 5 років тому, ми ще офлайн провадили Єфремівські читання в Черкаському університеті імені Богдана Хмельницького та в Пальчику, то для нас екскурсію по Музею проводили школярі; пам’ятні промови ми виголошували в одній із кімнат сільського Будинку культури, а нами опікувалися директор школи Ірина Кірова та голова сільської ради Микола Бобров. Нині, в час пандемійного карантину, про все це згадуєш як про легенду. Але, думається, вона пізно чи рано знову стане реальністю і ми ще не раз побуваємо на Єфремовських читаннях не дистанційно, а офлайн. Бо пам’ять про нашого земляка, як кажуть у народі, «не вмре, не поляже». Він був великим ученим (його найповнішу для свого часу «Історію українського письменства» мені вдалося вперше перевидати в материковій Україні у 1996 р.) і великим українським патріотом (у першому уряді УНР 1917 року він був заступником голови і міністром з питань національностей). Таких людей українська нація шануватиме й пам’ятатиме завжди, а особливо тоді, коли, як писав Тарас Шевченко, в Україні вже жодного «врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люди на Землі».
Матеріал підготував у соціальній мережі Facebook Михайло Наєнко- літературознавець доктор філологічних наук, професор, Член Спілки письменників та Спілки журналістів України, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка та Української міжнародної премії імені Григорія Сковороди, наш земляк, уродженець с. Гуляйполе.
