Історія селища

Географічні відомості.

Селище Кощобинське розташоване в приміській зоні м.Києва по Тетерівській гілці залізниці в мальовничо­му місці серед лісу.

Ліс змішаний, багатий ягідниками, грибами, лікарськими рослинами. Серед лісу проходять “Змієві вали”, які в глибоку давнину захищали Київ від нападу ворогів.

У лісі є природні ставки — мальовничі, для всіх доступні, місця відпочинку мешканців селища.

Найближчі населені пункти: Берковець, Ново-Біличі, масив Біличі (м.Київ), село Романівка, місто Ірпінь.

Земля, на якій розташоване селише, належить Ленінградському району міста Києва.

До 1963 року селище підпорядковувалось Києво- Святошинському району.
З 1963 року
— Ірпінському міськвиконкому.

Виникнення селища та його назви.

У 1899 році розпочалося будівництво залізничної лінії Київ-Ковель. З 1902 року на лінії Київ-Ковєль розпо­чався регулярний рух поїздів. Виникають дачні сели­ща Ірпінь, Буча, Ворзель. У 1909 році на 17-му кілометрі від станції Київ, серед лісу, збудували залізничну станцію і дали їй назву від назви найближчого населеного пун­кту села Біличі.

Щодо назви села є три версії:

  1. Село колись називалось Буличі (з довідника поКиїву).
  2. Село називалось Бігличі, бо заснували його середлісу “біглі” люди. Згодом літера “г” загубилась і сталозвучати “Біличі” (цю версію розповів на уроці історіївчитель Святошиньської школи № 96 у 1938 р.).
  3. Це були лісові угіддя з великою кількістю білок.

У 1928 році в лісі, недалеко від станції, збудував собі житловий будинок лісничий Куліков. Це і був перший житловий будинок на території майбутнього селища.

Збудували Тартак (лісопилку), для переробки лісу, та біля нього гуртожитки барачного типу для працівників

Тепер це меблева фабрика. Там працювали і жили: сестри Галицькі, Романія (Ліщинська), Юзя, Павлівна, Ольга Гору ля, Ольга Маніленко, Петро Скрипка, Гали­на Скрипка, Панченко Вікторія, Колісниченко Надія, Бінявська Віра, Шевцова (Горелова) Ольга, (багатьох уже не пам’ятають) — це і були найстаріші мешканці селища.

У 1929 році розпочалося будівництво лісопильного заводу “Воєнведу”. Пізніше його назвали “Новий за­вод”, ДОК, а тепер акціонерне товариство Білицький деревообробний комбінат.

У 1930 році у лісі розмістили військову частину. До неї було прокладено бруковану дорогу з Києва. Люди називали і називають її “військова площадка”.

У 1932 році в хуторі Берковець організовували полігон для військових навчань. Жителям хутора зап­ропонували відселитися в Святошин, Пуще-Водицю, село Біличі, село Семиполки Броварського району та станцію Біличі. У хуторі проживали українські та німецькі сім’ї. Німці в 1920 році купили землю в мостищенського свя­щенника та компактно поселились в Берковці, організувавши свій куток, для збереження своїх національних звичаїв, обрядів і мови. їм запропонува­ли відселитись впершу чергу. Для переселення вони вибрали станцію Біличі. У 1932 році переселилися:

Маслюк Микола Андронович,

Рог Олександр, Боримський Прокіп, Вернер Єфрем, Дей Василь, Щульц Павло, Лейман, Гібнер, Бетхер, Віцне, Наврод, Безлер, Шлаговська, Карбовська, Шмідт.

Називалося селище-хутір Новий Берковець. Підпорядковувалось воно Сільській Раді села Біличі.

В селищі не було ні школи, ні медичної служби. Крам­ниця була на Старому заводі, називали її мешканці “крамниця Рейсіна”.

Працювали люди в лісництві, в Білицькому колгоспі, на Старому та Новому заводах, на підприємствах міста Києва.

1937 рік.

Репресії 1937 року не обійшли і новостворене сели­ще Новий Берковець. Усі чоловіки німецьких сімей були арештовані. У деяких сім’ях були забрані і батько і матір, залишені одні діти. У сім’ї Віцке (їх будинок стояв на сучасній вул. Фрунзе) залишилося троє дітей — Отто 6 років, Ірма —10 років, Дуся —4 роки. Опікувалися дітьми сусіди. Через деякий час в їхньому будинку поселилась сім’я Мазурів.

Вони і взяли на себе опікування дітьми. Після звільнення Києва від окупації сім’я Мазурів переїхала в Київ і забрала з собою німецьких дітей. Після пере­їзду доля дітей вже нікому невідома.

У 1956 році повернулися із заслання реабілітовані: Вернер Марта, Шульц Павло, Шмідт Микола. Більшість із репресованих були реабілітовані посмертно (з розповіді тих, хто повернувся).

Окупація.

З 18 вересня 1941 року до 5 листопада 1943 року селище було окуповане фашистами. Усі труднощі і нез­годи окупаційного періоду перенесли і мешканці сели­ща: вивезення молоді в Німеччину, розстріли, пожари, зникнення людей без будь-яких причин. Згоріла разом із сином у власному будинку Роза Антонівна Сухачо- ва. Зникла безслідно Шкуратовсыса, залишивши двох малолітніх дітей. Сестра чоловіка, Шкуратошыса Марія Іванівна, почувши про біду, приїхала і доглянула дітей до повернення брата з фронту.

У лісі, по дорозі на Романівісу, в мальовничому місці на березі невеликої річки Любка, яка шіадаг и річку Ірпінь, був хутір з такою ж назвою Любка. І Іімці, зви нувативши жителів хутора у зв’язках з па рта за нами, розстріляли їх і повністю спалили хутір. Випустили тільки старих і дітей. Люди, що »рятувались від куль та вогню, розселились по найближчих населених пунк­тах. У нашому селищі знайшли собі притулок любча- ни: Смовженки, Жидчешси, Хижпики, Стасюки.

Селище Коцюбинське.

Хутір Новий Берковець, підпорядковувався Сільській Раді с.Біличі. Головою був Коваленко. Займався спра вами хутора заступник голови СР Задорожний Петро Герасимович. У 1938 році хутір відокремлюється від села Біличі і дістає назву селище ім. Коцюбинського. Головою Селищної Ради стає Задорожний Петро Гера­симович. Підпорядковувалось селище Кін по Сиято- шинському району. З 18 вересня 19-11 року по 5 лис­топада 1943 року селище окуповане фашистами.

Після звільнення головами Селищної Ради були:

Задорожний П. Г. загинув на фронті. 40-ві роки

Соболев Микола Андрієвич (син Сухачова Андрія Несторовича).

Стельмах Василь Григорович.

50-ті роки Жуковський Костянтин.

60-ті роки Чепік Яків Малахович.

70-ті роки Бакал Григорій Іванович.

70-ті і 80-ті Дурасеико Василь Іавнович.

80-ті роки Князев Микола Семенович.

1991 р. Наконечний Михайло Петрович.

1991 — 1995 рр. Білоусов Олександр Іванович.

1995 — 1996 рр. Легенчук Галина Миколаїв­на, в. о. Голови (час виборчої боротьби і багаторічний секретар Селищної Ради).

З 1996 року Казіміров Іван Іванович, після чотирьохразової важкої боротьби.

Знаходилась СР з часу своєї організації в старому німецькому будинку (по вул. Жовтневій), половину якого займав медпункт.

У 1957 році поруч збудували нове приміщення Се­лищної Ради, де вона була до 1996 року. У 1996 році це приміщення віддали відділу міліції. Селищна Рада пе­рейшла в відремонтоване приміщення бувшої аптеки та перукарні по вул. Доківській.

У 1996 році перед будинком СР поставили пам’ят­ник Михайлові Коцюбинському, роботи скульптора, жителя нашого селища, Саєнка Андрія.

Медичне обслуговування.

У 1937 році міліціонер Наврод продав свій будинок Прус Катерині Іванівні і виїхав з селища.

Прус Катерина Іванівна була лікарем, закінчила Петербурзький медичний заклад, продовжувала своє навчання за кордоном, працювала лікарем в Києві. Відмовилась здати осо­бисту лікарську печатку і йти працювати в поліклініку. Після переїзду в селище не працюва­ла ні вона ні її брат Майборода Г. Г. Жили вони дуже бідно, з власного саду, городу та прода­жу квітів. Вели аскетичний, зам­кнений спосіб життя, досить див­ний як для лікаря, так і для людини. Не зважаючи на це, Катерина Іванівна користувалась повагою у людей. До неї зверталися за допомогою. Вона вислуховувала, давала по­ради, але робила це все у дворі. У 1957 році Катерина Іванівна тяжко захворіла. її забрали в лікарню, де вона і померла, відмовившись і від лікування, і від їжі.

Першими селищними офіцйними медичними працівниками були:

Мельниченко Зінаіда Семенівна (фельдшер) Мазнева Параска Гаврилівна (фельдшер) Загартовані війною, яку вони пройшли, розуміли які необхідні людям увага, повага, доброзичливість і готовність допомогти. Де б вони не працювали, завжди були вірні клятві Гіпократа, чи то в поліклініці, чи в стаціонарі, чи в швидкій допомозі (без транспорту), терпеливо вислуховували кожного і намагались допо­могти. Йшли в день чи вночі на допомогу хворим. Скільком жителям селища допомогла з’явитись на світ Зінаїда Семенівна. З глибокою вдячністю згадують її матері, за її чуйне, материнське і доброзичливе відношення, ті, кому повезло бути її пацієнтом в полого­вому маленькому відділенні в Коцюбинському.

Першими лікарями були: Лукашевич Ярина Тихонівна, Рибка Федос Сафронович.

У 1957 році в доківському парку збудували дерев’я­ний будинок і розмістили в ньому селищну поліклініку.

Після смерті Майбороди Г. Г. в будинку Прус К. І. відкрили стаціонарне терапевтичне, гінекологічне та пологове відділення.

Наприкінці 1961 року закінчили будівництво нової стаціонарної лікарні, тут же поруч.

Поліклініка в 1962 році перейшла в будинок Прус К. І. У поліклініці працювали терапевти, хірург, гінеколог, стоматолбг, протезист, рентгген-кабінет, лабораторія.

Росло селище, забудовувалось багатоповерховими будинками, збільшувалось населення і росла необхідність у розширенні медичної служби.

У 1982 році по вулиці Будівельній при будинку 6/2 було збудовано нову двоповерхову простору поліклініку. Це дало можливість розширити коло ме­дичних послуг населенню.

Освіта.

Від початку заснування селища діти їздили (двічі на день ходив поїзд), а найчастіше ходили пішки в Свято- шин у школи № 96, № 140, № 72, № 164 міста Києва.

Районний відділ освіти дуже часто переводив селищ­них дітей з однієї школи в іншу.

Зразу ж після звільнення від окупації в 1943 році вчителі Усенко Марія Григорівна та Демченко Пара­ска Нечипирівна підняли клопотання про відкриття в селищі початкової школи.

У 1944 році початкову школу було відкрито в бу­динку репресованих Вернерів (по вул. Шевченка).

Директором школи була Усенко Марія Григорівна.

Вчителями: Демченко Параска Нечипирівна, Трішина Олександра Степанівна, Дідковська Ольга Павлівна (Пізніше багаторічний секретар Селищної Ради).

З кожним роком кількість дітей збільшувалось, шко­ла стала неповно-середньою. Розміщувались класи в будинку Вернерів (по вул. Шевченка), Дея (вул. Жов­тнева), Шульца (вул. Жовтнева), на території Доку, на житловому масиві, що мешканці називали “Сахалін” (тепер це місто Київ).

Директорами були: Бабанський, Сокур Леонід Пет­рович, Клінковський Андрій Нечипорович. Дуже важ­ко було і вчителям і дітям у розкиданих, пристосованих приміщеннях, але це була повоєнна необхідність.

У 50-х роках розпочалось будівництво нової школи, яка 1 вересня 1955 року відкрила двері учням. Школа будувалась силами підприємств, жителів се­лища та працівників школи. Називалась СШ сел. ім. Коцюбинського. З кінця 60-х років уже Іргіінська СШ № 6. З перших днів роботи, школа виявилась для сели­ща замалою, тому й розпочала працювати в три зміни.

1, 2 зміни — дитячі, 3 зміна — вечірня школа робітничої молоді.Так вона працює і до цього часу.

Першим директором нової школи був Дерев’янко Микола Миколаєвич, завучем — Рокитянський Сергій Петрович.

У 1956 році при школі було організовано музичну студію вчителями музики Демченко Н. Л. та Кисіль Г. Л. У студії були класи фортепіано, баяна, викладалось сольфеджіо та муз література. Ця студія працює і до цього часу, але вже в Б К ДОКу.

В 60 —70-х роках працював в цій школі вчителем початкової школи Вашуленко Микола Самійлович — дійсний член Академії педагогічних наук України. Док­тор педагогічних наук, професор, головний учений, сек­ретар АПН України. Автор “Букваря” та підручників з української мови для початкової школи.

В нововідкритій школі з 1944 року вчився разом з своїм братом Володимиром — син Швець Поліни Ареф’євни, садівника Укрдреву — Швець Микола Якович, доктор економічних наук, професор, академік Украї­нської Академії Інформатики, заслужений діяч науки і техніки України, полковник запасу.

З 1990 року — завідуючий Інформативно-аналітичним відділом, керівник центру компютеризованих систем секретаріату Верховної Ради України.

Мешканець селища та бувший учень СШ ім. Коцюбинсь­кого, Антоненко Володимир Федосійович — кандидат фізико- математичних наук, доцент кафедри вищої математики Киї­вського міжнародного університету цивільної авіації.

Бувший учень цієї ж школи — Дорош Анатолій Кузьмич -доктор, професор, декан поліграфічного факультету Киї­вського технічного університету.

Самоліченко Галина — кандидат економічних наук. Учні Іртиської школи № 6:

(Довбня) Безпалко Людмила Василівна — директор Борщагівського фармацевтичного заводу.

Генеральний директор видавничо-торгової фірми “Перун”- Бусел Вячеслав Тимофійович.

Спортивний коментатор українського телебачення — Журахівський Олександр Олександрович.

Коментатор телебачення — Ядуто (Олексюк) Ольга Констянтинівна.

У 1982 році розпочалось будівництво другої в селищі шко­ли — Ірпінської середньої школи № 18. У 1986 році школа відкрила двері учням. Великий вклад в будівництво і облаштування школи вкла­ли гранітний завод — директор Повзик А. І., та меблева фаб­рика — директор Родін В. Я.

В школі навчається 1300 учнів, добре обладнанні кабінети англійської мови, географії, фізики, хімії, історії, кваліфікований педагогічний колектив.

Школа має всі умови для забезпечення навчально-вихов­ного процесу.

У 50-х роках у селищі було 2 дитячих садки — дит­садок ДОКу та дитсадок Укрдреву, ясла ДОКу, ясла Укрдреву і ясла Промкомбінату.

У 70-х роках збудували нові приміщення дитсадків

  • Теплозвукоізоляції “Світлячок”, 5-ти груповий,”Білочка” — 12 груповий, меблевої фабрики,”Світлячок” № 24 – 7 груповий ДОЗ КЕУ КВО,підпорядкований Київському військовому округу, “Ла­сточка” — 5 груповий ДОКу.

Всі садки були заповнені дітьми, навіть був дефіцит місць.

З роками перебудови дитячі садки стали занепадати, спричинилась до цього непомірна плата. З 1997 року дитячий садок “Білочка” (12 груповий), один з найкра­щих садків, перестав функціонувати як дошкільна ус­танова. Дитсадки “Ласточка”, “Світлячок” №19″Світлячок” № 24, перейшли в підпорядкування Се­лищної Ради, з 1998 р. стали безплатними і зразу ж збільшився дитячий контингент.

Промисловість.

У 1909 році було збудовано залізничну станцію. У 1928 році — Тартак для переробки лісу. Виготовляли заготов­ки для паркету і відправляли на експорт у Польщу і в інші країни. Різали ліс на дошки для внутрішнього вико­ристання. Пізніше це підприємство мало назву “Старий завод”, “Укрдрев”, з 60-х років меблева фабрика. Тепер це АТ Білицька меблева фабрика.

У 1929 році в селищі будується зовод “Воєнведу”. Називався він “Новий завод”, потім ДОК, а тепер АТ Білицький ДОК.

У 1920-х роках засноване лісництво. Лісничим був Куліков. При лісництві працювала смолокурка. Виго­товляли дьоготь, скипидар та деревне вугілля. У 1947 році на базі військово-будівельного управління № 26 було створено гранітно-полірувальну • фабрику. Зараз це АТ гранітно-добувний камнеобробний комбінат

“Біличі”.

Вироби комбінату користуються підвищенним попи­том у країнах СНД, в Европі, на Близькому сході, в Америці та в Японії.

В Україні це підприємство відоме композицією княгині Ользі, пам’ятником архистратигу Михаілу, оз­добленням Київського метрополітену, палацу культури “Україна”, Київської філармонії і багатьма іншими ро­ботами. Для Москви на комбінаті “Біличі” виготовляєть­ся оздоблення для меморіального комплексу на Поклонній горі, для собору “Христа Спасителя”.

В повоєнні роки збудовано гіпсовий завод, тепер це завод “Теплозвукоізоляції”.

“Промкомбінат” — деревообробне підприємство підпорядковане Київському Військовому округу. Потім воно називалось Київський ДОЗ КЕУ КВО, в 90-х ро­ках ТЛПО.

Після війни збудували табір в’язнів МВС, потім це було ЛТП, а в 90-х роках ЮА.

На території селища є склад будматеріалів, електромайстерні, ковбасний цех, картографічна військова установа, военторг.

У 90-х роках виникає і розбудовується приватна фірма КАТЕХ — директор Ткаченко Микола Мико- лаєвич, фірма виробляє близько 500 наіменувань кабелів. КАТЕХ — єдине в Україні електротехнічне підприємство продукція якого удостоєна міжнародного сертифікату якості. “ІСО —90002” — це візитна карт­ка на міжнародному ринку. Представництва фірми, крім України, працюють в Москві,. Калінінграді, Хабаровсь­ку, країнах Прибалтики, Чехії, Угорщини. Продукція фірми використовується від Київщини до Хабаровська,

від Англії до Австралії, Африки, країн Европи.

В 90-х роках з’являється па підприємствах селища Коцюбинське ряд малих підприємств. Малі підприємства міцніють і розширюються, а колись процвітаючі підприємства занепадають.

Торгівля.

Першою крамницею в селищі була крамниця на “Старому заводі” під назвою “крамниця Рейсіна”, по призвіщу її завідуючого і продавця.

У крамниці та на базар ходили в Київ на евбаз (єв­рейський базар) на Галицький площі. Тепер це площа Перемоги.

Пізніше відкрились крамниці на ДОКу — промис­лово-продуктова та хлібна. На пристанційній площі поставили два вагончики і розмістили в них: в 1 — промислово-продуктову крамницю, де протягом багать­ох років працювала Колесник Катерина, в 2 — товар­ному вагончику розмістили овочеву крамницю. В ній працювала Бєнда Марія. Крамниця працювала безперебійно, не зважаючи на погоду (вагончик не отап- лювався), і була основним постачальником овочів для селища.

В 1956-57 рр. збудовано ряд крамниць по вул. Червоноармійській, Жовтневій; крамниця промислових товарів, галантерея, культтовари, де були фототовари, радіо-телетовари, книжковий відділ. В малесенький крамниці можна було купити все необхідне, а продав­цем була Ніна Василівна Крамна.

В 1958 році збудували продуктову крамницю в доківському парку і дістала вона назву “У ЯНА”, від імені її першого завідуючого Яна Антоновича Альксніна. Пізніше збудована кооперативна крамниця, гастроном.

У 1981 році відкрилась промтоварна крамниця на ДОЗ КЕУ КВО, від воєїїторгу. В крамниці був великій вибір тканин, одягу, взуття, господарчих товарів, радіо- теле товари, галантерея, культтовари.

У 1994 році крамниця стала меблевою з бідним асор­тиментом та високими цінами.

У 50-х роках базар був за залізничними крамниця­ми. Стояли три довгих столи з лавами. Накриття не було.

У 60-х роках базар побудували на сучасній базарній площі.Базар активно виконував свої функції до 1986 року.Після аварії на ЧАЕС базар закрили. Пізніше його функції відновились, але він вже був напівпустим. З 1998 він став пустим, а базар стихійно перемістився в інше місце.

Релігія.

У селищі проживають люди різних національностей і різних віросповідань. Є громада Української право­славної церкви Київського патріархату, громада Украї­нської православної церкви Московського патріархату, громада греко-католицької церкви, католицька громада, євангелісти, баптисти та вірні інших церков.

Громада УПЦ Київського патріархату, розпочила свої богослужіння 19 серпня 1991 року. У 1993 році одер­жали документи про виділення землі і будівельний пас­порт. В цьому ж році освятили місце і заклали камінь під будівництво храму по вул. Шевченка.. До 1996 року проводили богослужіння влітку під відкритим небом, взимку в БК ДОКу. В 1996 році підприємство КАТЕХ подарувало громаді будівельний вагончик. Підприємство допомогло обладнати його під каплицю. В каплиці з 1996 року проводяться богослужіння. Священником був призначений ще в 1992 році Кислашко Ярослав Олек­сандрович.

В 1991 році заріеструвалась і громада УПЦ Мос­ковського патріархату. Богослужіння почали проводи­ти з 1996 року. З 1997 року проводили відправи в квартирі Люлько Лідії Миколаївни, у червні 1997 року освятили місце і заклали камінь під будівництво храму по вул. Будівельній. У січні 1998 року Селищна Рада виділила громаді будинок бувшого ЖЕКу “Теплозвукоізоляції” для проведення богослужінь.

Католицька громада також підняла клопотання про виділення землі під будівництво костелу.

Розвиток селища.

Від заснування селища кожен двір мав по 30,20 со­ток землі, корову, деякі мали коня. В селищі було 180 корів.

Після війни селище почало розбудовуватись індивідуальними будівлями. З розбудовою промисло­вих підприємств — багатоповерховими відомчими бу­динками меблевої фабрики, ДОКу, гранітного заводу, теплозвукоізоляції, промкомбінату.

Населення зросло до 11000 чоловік. З післявоєнного часу на теріторії ДОКу в барачному приміщенні був клуб. Там демонструвались кінофільми, проводились святкові вечори.

У 1957 році збудували БК ДОКу, де щодня, крім четверга, демонструвались кінофільми, в четверг чита­лись лекції, працює бібліотека для дорослих і дітей, музична студія.

Це було і є єдине місце відпочинку мешканців сели­ща, працівників всіх підприємств. Місце урочистого відзначення свят.

В селищі є пошта, телеграф, аптека, перукарня, май­стерня по ремонту телеапаратури, був побуткомбінат.

Після аварії на ЧАЕС, селище має статус IV зони радіаційного забруднення.

Селище газофіковане, телефонізоване.

Відомі люди селища.

(мешканці та виходці з нього)

Вашуленко Микола Самійлович — дійсний член Академії педагогічних наук України. Доктор педагогічних наук, професор, головний учений секретар Автор “Букваря” та підручників з української мови для початкової школи.

Швець Микола Якович — академік Української Академії Інформатики, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч на­уки і техніки України, полковник запасу. Завідуючий інформаційно- аналітичним відділом, керівник цен­тру компютеризованих інфор­маційних систем Секрітаріату Вер­ховної Ради України, автор 140 дру­кованих праць.

Повзик Анатолій Іванович — дійсний член Академії будівництва, член-кориспондент Гірничої Академії. Заслужений будівельник України, Президент і директор АТ гірниче-добувного каменеобробного комбінату “Біличі”, кандидат технічних наук.

Антоненко Володимир Федосієвич — канди­дат фізико-математичних наук, доцент кафедри вищої математики Київського міжнародного університету цивільної авіації.

Дорош Анатолій Кузьмич — доктор, професор, декан поліграфічного факультету Київського технічного університету.

Безпалько Людмила Василівна (Довбня) — директор Борщагівського хіміко-фармацевтичиого за­воду.

Постовий Віктор Григорович — кандидат педагогічних наук, завідуючий лабораторії сімейного виховання інституту АПН України.

Бусел Вячеслав Тимофійович — Генеральний директор видавничо-торгової фірми “Перун”.

УГОРУ